Українські поезії про осінь
Oct. 5th, 2007 12:57 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
valya_15Ліна Костенко (р. 1930)
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій.
Леся Українка (1871-1913)
Останні квітки
Ох, розкрились троянди червоні,
Наче рани палкі, восени,
Так жадібно тремтять і палають –
Прагнуть щастя чи смерті вони ?
Не осипляться тихо ті квіти,
Не настане життя в них нове,
Ні, ударить мороз до схід сонця
і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,
Наче в ранах запечена кров…
Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,
Поки ще їх мороз не зборов!
Осінній плач, осінній спів
посеред літа золотого
непереможно забринів
із серця мого.
Ох, то ж за те, що восени,
сумного, млистого поранку,
я раз невчасно завела
собі веснянку.
Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист
в’яне, жовкне…
Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист –
хутко вмовкне…
Леонід Мосендз (1897-1948)
Осіння ніч…Коротка, як і влітку…
- Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
- Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!..Не забувай!..
Був ясний ранок. Злотом старовинним
Прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс…
Та я через далеке і прадавнє
Минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
Снуєш безплідність килимних мереж?
Володимир Сосюра (1898-1965)
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
Осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
Синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
Золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
І берізка гола мерзне за вікном.
О, якби-то листя, листя не жовтіло,
О, якби-то серце вічно зеленіло,
не вкривало скроні старості снігами,
щоб на світ дивитись юними очами.
Мрії, мої мрії, лебедині крила,
дай мені, Вітчизно, та для пісні сили,
щоб тебе в цій пісні славить і любити,
щоб для тебе серцем вічно зеленіти.
Бабине літо
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
В павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
І згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
Сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
Хоч і осінь, і немає літа,
і давно замовкли солов’ї,
принесла мені ти свіжі квіти,
щоб пісні не в’янули мої.
Хай же з ними і любов не в’яне
у душі, любов’ю молодій.
Я дивлюсь на квіти, й цвіт багряний
Викликає стільки світлих мрій
і надій…Що хочеться для тебе
про кохання пісню не одну
птицею послати з серця в небо,
у залиту сонцем вишину…
Хай вони лунають над землею
про любов і щастя світлий дім…
Свіжі квіти, дар душі твоєї,
багряніють на столі моїм.
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій.
Леся Українка (1871-1913)
Останні квітки
Ох, розкрились троянди червоні,
Наче рани палкі, восени,
Так жадібно тремтять і палають –
Прагнуть щастя чи смерті вони ?
Не осипляться тихо ті квіти,
Не настане життя в них нове,
Ні, ударить мороз до схід сонця
і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,
Наче в ранах запечена кров…
Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,
Поки ще їх мороз не зборов!
Осінній плач, осінній спів
посеред літа золотого
непереможно забринів
із серця мого.
Ох, то ж за те, що восени,
сумного, млистого поранку,
я раз невчасно завела
собі веснянку.
Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист
в’яне, жовкне…
Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист –
хутко вмовкне…
Леонід Мосендз (1897-1948)
Осіння ніч…Коротка, як і влітку…
- Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
- Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!..Не забувай!..
Був ясний ранок. Злотом старовинним
Прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс…
Та я через далеке і прадавнє
Минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
Снуєш безплідність килимних мереж?
Володимир Сосюра (1898-1965)
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
Осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
Синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
Золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
Пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
І берізка гола мерзне за вікном.
О, якби-то листя, листя не жовтіло,
О, якби-то серце вічно зеленіло,
не вкривало скроні старості снігами,
щоб на світ дивитись юними очами.
Мрії, мої мрії, лебедині крила,
дай мені, Вітчизно, та для пісні сили,
щоб тебе в цій пісні славить і любити,
щоб для тебе серцем вічно зеленіти.
Бабине літо
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
В павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
І згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
Сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
Хоч і осінь, і немає літа,
і давно замовкли солов’ї,
принесла мені ти свіжі квіти,
щоб пісні не в’янули мої.
Хай же з ними і любов не в’яне
у душі, любов’ю молодій.
Я дивлюсь на квіти, й цвіт багряний
Викликає стільки світлих мрій
і надій…Що хочеться для тебе
про кохання пісню не одну
птицею послати з серця в небо,
у залиту сонцем вишину…
Хай вони лунають над землею
про любов і щастя світлий дім…
Свіжі квіти, дар душі твоєї,
багряніють на столі моїм.
